Економіка та економіка: чому це блокує?


Поділіться цією статтею з друзями:



Навколишнє середовище та екологія: чому ми нічого не робимо? Незважаючи на багато свідчень деградації клімату, громадська думка продовжує нічого не робити. Як пояснити цю апатію ?, Еколог

Дебати на наших форумах

Далеко не штовхнув, щоб прийняти реальність, люди замість того, повинні бути вирвані з коренем, «сказав Стенлі Коен у своїй знаменитій книзі держав Спростування, знаючи про злочини і Страждання [заперечення свідомого в звірства і страждання]. За його словами, здатність відпустити і відмову від усвідомлення глибоко вкорінені в суспільстві, насиченому інформацією.

Його аналіз ідеально підходить для поточної реакції на глобальне потепління. "Совість" проблеми закріплена на всіх рівнях суспільства: у громадській думці (за даними опитувань, 68% американців вважають її серйозною проблемою); в науковій спільноті (про що свідчать відкриті листи, регулярно видані науковими установами); у компаніях (з сильними заявами від керівників нафтових компаній); у багатьох главах держав (промови як благочестиві, як регулярні на неминучість катастрофи).
Але на іншому рівні ми нібито відмовляємося визнати наслідки того, що ми знаємо. На той час, коли Білл Клінтон закликав до негайних дій, його переговірники були зайняті торпедією угоди, яка була лише блідою рефлексією його власних попереджень. Газети постійно випускають важливі застереження щодо зміни клімату, пропонуючи кілька сторінок згодом статті, які з нетерпінням запрошують читача до вихідних у Рио-де-Жанейро. Люди, включаючи моїх друзів та родичів, можуть серйозно ставити свою занепокоєння, потім негайно забути про це, купити нову машину, поставити на кондиціонер, або літати на відпочинок.

En s’appuyant sur les travaux de Cohen, il est possible de déterminer l’existence de certains processus psychologiques transposés au changement climatique. Tout d’abord, il faut s’attendre à un rejet général quand le problème est d’une telle portée et d’une telle nature que la société ne dispose d’aucun mécanisme culturel pour l’accepter. Primo Levi, s’efforçant d’expliquer le fait que de nombreux juifs d’Europe aient pu refuser d’admettre la menace de l’extermination, citait un vieil adage allemand : « Les choses dont l’existence paraît moralement impossible ne peuvent exister. »

Dans le cas du changement climatique, nous sommes intellectuellement capables d’en admettre l’évidence, tout en éprouvant les pires difficultés à accepter notre responsabilité pour un crime d’une telle proportion. De fait, la preuve la plus manifeste de notre volonté de déni réside dans notre incapacité à reconnaître que ce drame a une dimension morale, avec des coupables et des victimes identifiables. Les termes mêmes de « changement climatique », « réchauffement planétaire », « impacts humains » et « adaptation » constituent une forme de négation. Ces euphémismes sous-entendent que le changement climatique a pour origine des forces naturelles irréversibles plutôt qu’une relation directe de cause à effet ayant des implications morales pour le coupable. Ensuite, nous nous efforçons de diluer notre responsabilité. Cohen décrit en détail « l’effet de spectateur passif », qui fait qu’un crime violent peut être commis au beau milieu d’une foule sans que personne n’intervienne. Les gens attendent que quelqu’un d’autre agisse et subsument leur responsabilité dans celle du groupe. Plus les acteurs sont nombreux, moins il y aura de chance pour qu’un individu se sente capable d’agir unilatéralement. Dans le cas du changement climatique, nous sommes à la fois spectateurs et acteurs, et ce conflit interne ne peut que renforcer notre désir de négation.
Nous assistons donc à la négation de la conscience (« Je ne savais pas »), la négation de l’action (« Je n’ai rien fait »), celle de la capacité personnelle à intervenir (« Je ne pouvais rien faire », « personne ne faisait rien ») et au rejet de la faute sur les autres (« c’étaient ceux qui avaient des grosses voitures, les Américains, les entreprises »).

Для активістів у всьому світі дуже важливо розуміти ці механізми, щоб підготувати стратегію кампанії.
Bref, il ne suffit pas d’informer pour contrer ces réflexes. C’est là une réalité que l’on ne soulignera jamais assez. Les mouvements écologistes agissent comme autant de fossiles vivants surgis du siècle des Lumières, avec leur foi dans la force du savoir : « Si seulement les gens savaient, ils agiraient. » Voilà pourquoi ils consacrent la majeure partie de leurs ressources à la production de rapports ou à la publication d’articles et d’éditoriaux dans les médias. Mais cette stratégie ne fonctionne pas. Les sondages révèlent un haut niveau de conscience, mais pratiquement aucun signe d’un changement de comportement. Au contraire, les indices de réactions négatives ne manquent pas, comme les appels à la baisse du prix des carburants et à davantage d’énergie.

Cette absence de réaction publique s’intègre au cercle vicieux de l’autojustification du spectateur passif. « Si c’était vraiment aussi grave, sûr que quelqu’un ferait quelque chose », se disent les gens. Quiconque se sent concerné peut échapper au cercle vicieux de la négation pour rejoindre la poignée de gens qui ont d’ores et déjà choisi de ne plus être des spectateurs passifs. Le siècle dernier a été marqué par les mensonges et la négation de masse. Un exemple que le XXIe siècle n’est pas obligé de suivre.

Джорджа Маршалла
Еколог


Зворотній зв'язок

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікований. Обов'язкові поля позначені *